Пам’ятаєте ті часи, коли наша країна перетворилася в один суцільний ринок?

Торгували тоді всі: від домогосподарок та спортсменів до інженерів і кандидатів наук. Опинилась там і я. З двома вищими освітами, з десятирічним стажем роботи на керівних посадах, з сином-школярем і хворою мамою на руках. Чоловік декілька років тому віддав перевагу набагато молодшій медсестричці і ми розлучились (він у мене був лікарем).

Спочатку я пробувала в’язати гачком чи спицями на замовлення та шити дитячі куртки-пуховики, але потім зрозуміла, що так сім’ю не прогодуєш.

Так я і стала приватним підприємцем та почала торгувати на промисловому ринку. Товар привозила звідусіль: Чернівці, Хмельницький, Одеса, Харків, Москва. Звичайно, було важко і фізично, і морально. Особливо, коли зустрічала більш успішних знайомих, які дивились поблажливо та співчутливо. Потім якось звикла, розкрутилась, зустріла чоловіка, вийшла заміж і сподівалась, що це – кохання всього мого життя. Купили гарне авто, почали зводити будинок, до цього жили в моїй двокімнатній квартирі.

А потім… . Приїхав мій племінник з Італії, де він працював уже п’ять років, і побачив мене у в’язаній кофтинці. Почав розхвалювати мої золоті руки, сказав, що за кордоном речі ручної роботи дуже цінуються. А в нього якраз у гарного знайомого власна крамниця жіночого одягу і він би зміг реалізувати такі вироби. Мені ця пропозиція прийшлася до смаку, дуже люблю творчу роботу, а торгувала просто з необхідності.

Оскільки племінник сказав, що з невеликою партією товару немає сенсу починати бізнес, а багато одними руками не зв’яжеш, то я почала діяти. Взяла кредит, закупила велику партію турецької пряжі, за оголошеннями знаходила майстринь і винаймала на роботу, розробляла моделі, працювала над дизайном упаковки і т. п. За роботу з працівницями доводилось розплачуватись одразу, бо працювали вони вдома і неофіційно.

Три весняні місяці пролетіли, як один день. Коли перша партія з моєї весняно-літньої колекції була готова, то племінник заговорив про те, що законним шляхом співпрацювати з італійським магазином майже не можливо, і запропонував вивезти товар із знайомим перевізником. Начебто так і дешевше, і безпечно. Я йому вірила, бо ми були дуже в близьких відносинах, він залишився в 12 років без мами з одним батьком, моїм братом. От я їм і допомагала, чим могла, він завжди називав мене другою мамою.

Тільки на довірі і запевненнях небожа без накладних і розписок я дозволила відправити вироби в Італію. На кордоні все пройшло якнайкраще, принаймні так мені говорив мій племінник. Казав, що і продажі йшли жваво. А через тиждень його депортували, досі не знаю з якої причини. І тоді він почав мене уникати, говорив, що власник того магазину не виходить на зв’язок, а потім зовсім продав бізнес і виїхав з того міста, а він не знає нової адреси.

Були і сльози, і сварки, але кредит гасити треба. На додачу я вже запланувала і осінню колекцію, закупила пряжу і декілька моделей вже були готові. Довелось все продавати по собівартості, а потім і автомобіль. Та цих грошей все одно не вистачило, оголосили на продаж недобудований будинок. Чоловік не витримав всіх цих випробувань, знайшов собі успішнішу і багатшу жінку. Ми були в законному шлюбі, тому і продати будинок без нього я не могла, а гроші потрібні були терміново. От я і згодилась на 25% вартості, які він виплатив готівкою. Виявляється, в нього були свої гроші, про які я не знала.

Все це не минулося безслідно. Хоча з кредитами я і розквиталася, але довго хворіла, отримала 2-гу групу інвалідності. Зараз живу на пенсію та допомогу сина, він працює в Польщі.

А ще зустріла гарного чоловіка, який став моєю опорою в такий складний час. Тепер я впевнена, що йому потрібна саме я, бо ні багатства, ні бізнесу, ні високої посади в мене немає.